Цим матеріалом ми починаємо публікувати цикл статей з проблематики оцінки розвитку, пошуку критеріїв оцінки та спробою відповісти на питання "що робити, аби було краще".
Психолог Абрахам Маслоу писав, що людина, яка не досягла мети, є найнещаснішою у світі. Інший відомий німецький класик говорив, що історія є не чим іншим як життям людей, що досягають своїх цілей. Десь між цими двома асимптотами проходить буття людей і щасливо чи не щасно минає їх життя. Але питання, які суспільства кращі, і кому реально живеться добре, а кому - зле ставили не тільки літератори.
У традиційних аграрних суспільствах мірилом щастя і багатства є достатня кількість продуктів для харчування та сівби наступної весни. «Сійся-родися, жито-пшениця» - так споконвічно бажали щастя українці у Новому році.
На перших стадіях капіталізму, за панування меркантилістської економічної думки, вважалося, що суспільства живуть добре, коли в їх скарбницях накопичено найбільше золота. Формування золотого запасу у більшості країн відбувалося шляхом продажу прянощів та пограбування заморських територій. З розвитком машинного способу виробництва значення накопичення золота стало поступово витіснятися накопиченням товарної маси. Продуктивна праця та технології у формі капіталу (уречевленої праці), склали основу багатства успішних промислових країн. У найбільш розвинених країнах накопичення товарної маси (особливо після кризи перевиробництва 1929 року) призвело до значної демократизації споживання - робітникам почали виплачувати гідну заробітну плану, за яку вони змогли купувати товари власного виробництва. Показниками розвитку стали показники виробництва на душу населення, а пізніше і показники споживання на душу населення.
Соціологи почали розглядати поведінку людей через призму товщини їх гаманця та можливостей робити покупки у супермаркетах. Ще на початку 20-го століття статистики помітили таку закономірність, що в міру зростання сукупних доходів населення, питома вага продуктів харчування у бюджеті домогосподарств знижується, при абсолютному зростанні витрат на цю категорію товарів. При цьому зростає у абсолютному і відносному вимірі питома вага витрат на одяг, культурні, освітні потреби, подорожі, розваги. Якщо людина купує в основному тільки продукти харчування та одяг, то згідно таких методик, цю людину слід відносити до бідняків. Середній клас споживає відносно менше продуктів харчування, більше подорожує, витрачає кошти на освіту, здоров’я, спорт, власне житло. Заможна верхівка суспільства в особистому споживанні задовольняє свої потреби статусними товарами розкошів. Представники середнього класу, аби наблизитись до верхівки суспільства купують елітні товари, які дають відчуття статусу, користуючись кредитними програмами.
В кінці 20-століття у промисловості передових країн намітилась тенденція до оптимізації витрат, що відбувалась у два способи – провадженні робототехніки і масовому вивільненні робітників та закритті виробництв у розвинених країнах та переносу цих виробництв у країни з дешевою відносно кваліфікованою робочою силою. Мультинаціональні компанії, що мають свої відділення у різних країнах, поступово позбавлялися трудоємних технологій, залишаючи у країнах – центрах капіталізму лише управлінські та інноваційні функції, а технології переносили до більш відсталих країн за стратегією «гусячого клину» - від більш до менш розвинених (з США до Японії, з Японії до Південної Кореї, з Південної Кореї до Китаю, а звідти до Вєтнаму). Звичайно, що фордистський принцип, за яким робітник отримує заробітну плату, на яку він зможу купити автомобіль свого виробництва, у менш розвинених країнах виконувався пропорційно їх розвитку. Ідеологія глобалізації та щасливого «кінця історії», як її побачив Ф.Фукуяма у 1989 році, передбачали, що технологічний прогрес, провідниками якого стануть міжнародні компанії, охопить весь світ.
Оскільки виробництво винесли у нерозвинені країни, то колишні показники суспільного прогресу у вигляді ВВП на душу та кількості виплавленої сталі на одного робітника перестали відображати реальний стан речей. Тому поряд із показниками ВВП на душу все частіше почали вимірювати показники Індексу людського розвитку (ООН), Індекс якості життя (журнал «Економіст»), Індекс щастя (Аналітичний Центр «Нью економік фаундейшн»).
Звичайно, що розробники всіх цих індексів виходили із вимірюваних та реальних критеріїв. Загальновідомими і цитованим у пресі є Індекс людського розвитку, що ґрунтується на трьох головних параметрах – довгому та здоровому житті, доступу до якісної освіти, гідному рівні життя. Згідно з доповіддю ООН у 2013 році Україна посіла серед 187 країн 83 місце (проти 78 позиції у попередньому і 76 місця у 2011 році.). У порівнянні із 1990 роком ІЛР зріс лише на 4%, у той час як ВВП на душу населення зменшився на 24,2 %. У верхівці списку за методологією ІЛР знаходяться Норвегія, Австралія Швейцарія, Нідерланди та США. Серед пострадянських країн лідерство займає Білорусь (53 місце), Росія – 57 місце.
Як же оцінити ступінь розвитку України. Куди ми йдемо? Чи є прогрес? Спробуємо нижче відповісти на ці питання, користуючись відкритими даними офіційного сайту української служби статистики.
На графіку 1 зображено динаміку питомої ваги окремих статей витрат сімейного бюджету українців протягом 1999-2013 років. Перше, що кидається в очі, те, що українці не залежно від стану економіки і добробуту стабільно споживали алкоголь та тютюнові вироби. А от споживання продовольчих товарів і непродовольчих товарів у бюджетах українців у динаміці досить сильно змінювалась. Так, протягом 1999-2007 рр знижувалась питома вага продуктів харчування і зростали витрати на непродовольчі товари, у кризові роки (2007-2009) спостерігалась зворотня тенденція яка зміналась на протилежну в останні роки.
Далі буде
